Ołeksandr Bojczenko
ПЛЕЙ-ОФФ
- Які в сраці карликові олені? От же темна маса…
Я безнадійно махнув рукою – і здійнявся в повітрі ще вище. Піді мною дибилася поросла лісом гора. Ліс був не дуже густий, пройти можна. Її схилом справді спускалася навскіс вервечка оленів. Але не карликових, а нормальних. Самі великі, а носи мокрі. І не тим схилом, на якому роззиралися ці дурні туристи, а з протилежного боку. Може, підказати їм? Е, так чи сяк не встигнуть – ні вилізти, ні оббігти. Ще й голову почнуть морочити: звідки я знаю. А як їм пояснити, що той, хто над горою, бачить інакше, ніж той, хто під нею? Не всім дано… Якби лиш у вухах не шуміло і губи менше пересихали… Ну, нема ради, розріджена атмосфера…
- Ура, він знову нас чує, – заторохтів знайомий голос. – Тату, ти нас чуєш?
- Чую, чую. Оце я розумію тріп. Що вони мені вливають?
- Тут такий кльовий зоопарк.
- В реанімації?
- Та не в реанімації, в місті. У них є карликові олені, як кролі! А кролі тут…
- Як олені?
- А хто це у нас такий іскрометний ні світ ні зоря? – увімкнувся другий знайомий голос.
- Мамо, перестань, татові не можна сміятися.
- На місці людини, яка вчора сповзла непритомна по стіночці, я би взагалі помовчала.
- Я не сповзла, я відчула гостру потребу присісти. А чого той насос так страшно пихкав?
- Це не насос, це апарат штучного дихання.
- Так, дівчатка, давайте ви мені поможете. Першим ділом треба витягнути з носа цей шланг, тяжко слину ковтати.
- Куди рученята свої пхаєш? Через цей шланг з твого шлунка витікають… витікає всяке, чого там не треба.
- Так шлунок ніби ж вирізали.
- Трохи лишили, щоб ти міг мені печінку їсти. Зате селезінку видалили всю.
- А її за що?
- Відправили в Оснабрюк на гістологію.
- Ясно… А в шию що це мені запхали?
- А це тебе два тижні так будуть годувати, через вену. А в руку – не розмахуй нею – ллють ліки. А оці три трубочки з черева – це дренаж. А ця прищепка на пальці вимірює рівень кисню в крові. А в спині у тебе епідуральний порт, для знеболення.
- Не слабо. А це… доню, відвернися… Це що за фігня? Я ж там здоровий був.
- Катетер.
- Бо не можна вставати?
- Бо епідуральний порт. Уся ця частина тіла у відключці. Тужся, не тужся – сам не посюсяєш.
- Ганьба. А ця бранзолетка на зап’ястку? Дай я хоч її зріжу.
- Це ідентифікаційний браслет. Бачиш штрих-код? Там усе про тебе зашифровано: хто ти, де ти й що тут робиш.
- Я і без штрих-коду знаю, хто я. Твій законний перед Богом і людьми муж і повелитель. Доцю, пошукай мені, будь ласка, ножиці, бо в цій палаті більше нема з ким говорити.
- Якщо ти не втихомиришся, я покличу доктора Доґана.
- Точно, поклич. Хай хлюпне ще того коктейлю, щоб я про оленів додивився.
***
Ми сиділи в альтанці й посьорбували вино. Добре мати у дворі альтанку і в червневих сутінках посьорбувати вино. Ми його просто посьорбували, а Ростик, посьорбуючи, ще й розповідав. Ростик приїхав у відпустку.
- Що нас там ненавидять – це півбіди. Бо не всі. Є серед місцевих і такі, що нормально ставляться. Мені навіть один попався – кляв сєпарів на чім світ. Я йому шви накладав, після сімейної дискусії. Ми ж у госпіталі й мирне населення приймаємо. Так зване. Коротше, залатав я йому макітру, він весь такий дякує, деенер матом криє, а на виході каже: «Но всьо-такі, доктор, вчєра ето ж ваши стрєлялі?». Розумієш? Сєпари для нього погані, якщо не бреше, але все одно свої. А ми, якщо йому вірити, хороші, але все одно чужі. Про решту мовчу.
- А як, вибач на слові, бойовий дух у війську?
- На небаченій висоті. Приблизно один до десяти.
- Хто один до десяти?
- Серед тих, кого я витягував, на одного пораненого в бою припадає приблизно десять алкогольних інтоксикацій, мордобоїв, побутових травм і самострілів через необережне поводження. Добре – коли армія наступає. Хріново – коли відступає. Але коли вона рік стоїть на місці, починається повна хана.
Ростикову розповідь перервав скрегіт залізної хвіртки. У двір зайшли двоє: лейтенант міліції і якийсь у цивільному.
- Добрий вечір, а громадянин… – лейтенант зазирнув у папірець і назвав моє прізвище, ім’я, по батькові й рік народження, – тут проживає?
- Тут, – відповів я.
- Це ви?
- Я.
- То я своє діло зробив, – сказав лейтенант і пропустив цивільного вперед.
- Вам повістка, – сказав цивільний.
- Вчасно, – сказав я і поглянув на Ростика.
- Не поняв, – сказав цивільний і поглянув на лейтенанта.
- Та ми тут якраз бойовою і політичною підготовкою займаємося, – сказав я і розписався.
- От і молодці, – сказали вони обоє і вийшли з двору.
Ростик підвівся:
- Гм… я це… зганяю в цілодобовий. З одним вином проводжанка не робиться.
***
- Овва, – продовжуючи вдивлятися в монітор, лікар відхилився в напрямку дверей з оглядової в приймальню, – Віоріка, бігом поклич Василя Павловича! Скажи, у мене мобілізований, я вже ввів ендоскоп, він мусить глянути.
«Мобілізований» лежав на лівому боку, вгризаючись у загубник. Раз на кілька секунд його тіло здригалося в конвульсіях, як під час тортур електричним струмом. З очей посірілим обличчям котилися сльози, а з кутика рота після кожного спазму на підстелений під голову рушник стікала порція слини, змішаної з жовчю і шлунковим соком. Лікар поклав «мобілізованому» руку на плече:
- Тихенько, тихенько. Постарайтеся розслабити всі м’язи і зробіть глибокий вдих. І ще раз. І ще. Так і дихайте. Зараз прийде завідувач.
- Уже прийшов. Що тут у нас, не можеш сам діагноз поставити?
- Направлення з військкомату, має бути ваш підпис. Дивіться, – лікар потягнув на себе ендоскопічного вужа, «мобілізований» застогнав. – Я спочатку подумав – виразка. От, закінчується стравохід. А тепер заходимо в шлунок. Бачите?
- Качни ще повітря.
«Мобілізований» знову смикнувся і захарчав.
- Н-да, хорошого мало.
- Біопсію?
- Однозначно.
- Віоріка, зонд! Ще капку потерпіть, хворий, уже не довго.
***
- Що сказав професор?
- Та хто ж його знає, він по-німецьки говорив.
- Я не тебе, дурака, питаю, я Митрика питаю.
- Ситуація така. Онкологічне відділення тут – одне з найкрутіших у Європі. Черга на обстеження – як звідси до Чернівців. Але професор проглянув диск з томографією, і я йому переклав ті папери, що ви привезли з України. Він каже, що на карциному це не схоже. Така велика, від червня вже би… З другого боку, пухлина далі росте, по-любому доведеться оперувати.
- І отже?
- Нам потрібен добрий хірург.
- А у нас є добрий хірург?
- У нас є добрий хірург, в Нордгорні, доктор Доґан. Кілька наших проходили у нього госпітацію. І хірург добрий, і чоловік душевний. Є ще один плюс: Нордгорн – це також Нідерзаксен.
- Нижня Саксонія.
- Най буде. Ці клініки співпрацюють. Матеріали на гістологію Нордгорн і так висилає сюди, в Оснабрюк.
- Значить, завтра їдемо в Нордгорн.
- Не хотів про меркантильне, але де ми збираємося знайти гроші на операцію?
- Що як що, а це – не твоя жура. Завів би собі фейсбук, то бачив би, як багато добрих людей за ці дні в тебе інвестувало.
- Не бояться прогоріти?
- Дитино, скажи щось своєму татові.
- Тату, а яка у нас на сьогодні культурна програма? Ти говорив про музей Ремарка.
- Це той, що «Тріумфальну арку» написав?
- Він, Митре, багато чого написав. «Час жити, час…
- Закрий рот. У всіх жінок чоловіки як чоловіки і лиш у мене…
- Ремаркознавець?
- Кровопивець.
- До речі. Я от що, кохані, думаю. У Ремарка давно все без змін, стільки років на нас чекав – почекає ще трохи. А ми зараз підемо до брами Ватерлоо.
- А що є в брамі Ватерлоо?
- В самій брамі нічого такого. Таке – біля неї. «Стейкмайстерай» називається. Я ще вчора зауважив, але думав, що знову буду кишку ковтати. А оскільки кишка відкладається, то на правах приватного пацієнта вимагаю німецького пива і м’яса з кров’ю.
- Митрику, йому можна?
- Яке це тепер має значення
***
- Ти ж не боїшся, правда?
- Найгірше вже позаду.
- Чекання?
- Гоління. Ти знала, що пузо треба голити на сухо? Без пінки, без мила, без нічого. Кому як, а мені шість станків якраз вистачило.
- Ми будемо під дверима.
- Послухай. Вигляд у тебе… І в малої не кращий. Соната привидів. Ромко нахвалював місцевий зоопарк. А вздовж каналів тут нелякані кролі на свободі бігають.
- Навіть не починай.
- У вас нема вибору. Я загадав: якщо послухаєте мене, то й доктор Доґан не підведе. Підіть прогуляйтеся, перший день без дощу. На природі й переживати приємніше. Що з вас толку, поки я в операційній? Прийдете після обіду, раніше це не закінчиться. Мене з самого ранку анестезіолог підбадьорював, азербайджанець. Ми, каже, вам такой спєціальний наркоз сдєлаєм, очєнь глубокій, на долгую апірацію, ви даже дишать сам нє сможетє, совсєм как мьортвий будєтє лєжать. Але я буду живий.
***
Родич Міша знову розв’язав. Діти в місті, жінка в Італії – хто йому заборонить? Як і належиться, у розв’язці Міша пив удень і вночі, методично: вливав у себе гранчак бурячанки і прямо за столом на годину-дві западав у тривожну дрімоту. Злегка очунявши, вливав наступний. І так далі. Реальність у цій бурячаній дрімоті не зникала зовсім, але втрачала свою жорстку неперервність і жорстоку незмінність. Змочена самогоном, вона розм’якала, дірявіла і розлазилась на шматки. Таку реальність можна було терпіти, і за це Міша любив свої запої. За це ж, водночас, і боявся, і дрімав тривожно. Бо платою за можливість ігнорувати навколишню дійсність була неможливість позбутися надокучливих образів, які легко проривали спорохнілу матерію світу і поставали перед Мішею в усій пластичній переконливості. Залишками потьмареної свідомості Міша підозрював, що вірити їм не варто, але видіння й голоси в його дрімоті були настільки реальнішими за упосліджену реальність, що не вірити в бачене й чуте він просто не міг. Хоча й знав із попереднього досвіду, що після виходу із запою йому вкотре доведеться збирати докупи ненависну дійсність і виполювати з майбутніх спогадів кукіль фантомів. Але це ще коли буде, а тим часом до Міші зайшла сусідка Ганя: шукала по хатах свого – такого самого – мочиморду.
Похилений над столом Міша насилу підняв голову, окинув Ганю каламутним поглядом, гикнув – і заплакав:
- Всьо, нема… дзвонили з Німеччини… вмер на столі… серце не витримало…
- Ой! – скрикнула Ганя і вискочила на вулицю.
Був четвер. По четвергах на пустирі за автобусною зупинкою збирався базар. Ганя знала, куди треба бігти, щоб поділитися горем відразу з цілим селом.
***
Дві новини – обидві добрі. По-перше, німецький телевізор несподівано показав мені вчора матч-відповідь Словенія-Україна. Нас влаштовувала нічия – і ми це зробили. А по-друге, щойно заходив доктор Доґан.
- Хав ар ю?
Наша з ним англійська убога, але ефективна.
- Мейбі ю тел мі?
І він сказав. Прийшли результати з Оснабрюка. Пухлина на селезінці – це всього-на-всього кіста. У двох видалених лімфовузлах метастазів не виявлено.
- А шлунок? Чи що там на його місці?
- Хай поки що гоїться. За тиждень я вас випишу. За півроку приїдете на контрольне обстеження. Тоді й поговоримо.
Наївних нема. Як ми – і я, і Україна – зіграємо на фінальній стадії, відомо наперед. Але відбірний етап ми все ж таки подолали. Хай через плей-офф, хай у додані хвилини, але прорвалися. Тепер у нас буде достатньо часу, щоб як слід підготуватись. Принаймні – у мене.
Oleksandr BOIČENKO
ATKRINTAMOSIOS
– Kokie dar, šiknoj, nykštukiniai elniai? Na ir tamsuolių masės…
Neviltingai numojau ranka – ir pakilau dar aukščiau į orą. Po manimi šiaušėsi miškais apžėlęs kalnas. Miškas nebuvo labai tankus, įmanoma prabristi. Įkypai šlaitu išties leidosi elnių vorelė. Tik ne nykštukinių, o tikrų. Patys dideli, nosys drėgnos. Ir ne tuo šlaitu, į kurį dairėsi tie kvėšos turistai, o iš priešingos pusės. Gal pasakyti jiems? Ai, vis tiek nesuspės – nei nulipti, nei apibėgti. Dar ims kvaršinti galvą: iš kur žinau. O kaip paaiškinsi jiems, kad tas, kuris virš kalno, mato kitaip, nei tas, kuris po juo? Ne visiems skirta… Jei dar neūžtų ausyse ir ne taip džiūtų lūpos… Na, nieko nepadarysi, išretėjusi atmosfera…
– Valio, jis vėl mus girdi – sutratėjo pažįstamas balsas. – Tėti, ar girdi mus?
– Girdžiu, girdžiu. Čia tai suprantu, tripas. Ką jie man pila?
– Čia toks kietas zoologijos sodas.
– Reanimacijoje?
– Ne reanimacijoje, mieste. Jų nykštukiniai elniai kaip triušiai! O triušiai čia…
– Kaip elniai?
– Ir kas gi čia toks žėrintis sąmoju iš pat paryčių? – įsijungė kitas pažįstamas balsas.
– Mama, baik, tėčiui negalima juoktis.
– Būdama dėta žmogum, kuris vakar be sąmonės susmuko palei sieną, aš apskritai patylėčiau.
– Aš nesusmukau, man staiga prireikė atsisėsti. O kodėl tas siurblys taip baisiai pūkštė?
– Čia ne siurblys, o dirbtinio kvėpavimo aparatas.
– Taip, mergaitės, dabar padėkit man. Pirmiausia reikia ištraukti iš nosies tą žarną, sunku ryti seiles.
– Kur kiši rankytes? Per tą žarną iš tavo skrandžio teka… teka viskas, ko ten nereikia.
– Tai kad skrandį lyg ir išpjovė.
– Šiek tiek paliko, kad galėtum ėsti man kepenis. Užtat blužnį pašalino visą.
– O už ką ją?
– Išsiuntė į Osnabriuką histologijai.
– Aišku… O ką čia man įbruko į kaklą?
– O čia tave taip dvi savaites maitins, pro veną. O į ranką – nemojuok ja – lašina vaistus. O tie trys vamzdeliai iš pilvo – drenažas. O tas prielipas prie piršto matuoja deguonies kiekį kraujyje. O tavo nugaroje – epidūrinė jungtis, nuskausminimui.
– Neprastai. O čia... nusisuk, dukryt … Koks čia šūdas? Juk čia buvau sveikas.
– Kateteris.
– Nes negalima keltis?
– Nes epidūrinė jungtis. Visa ta kūno dalis išjungta. Pyk nepykęs – nepasiusiosi pats.
– Kokia gėda. O ta apyrankė ant riešo? Gal nors ją nusikirpsiu.
– Čia tapatybės apyrankė. Matai brūkšninį kodą? Ten viskas apie tave užšifruota: kas tu, kur tu ir ką čia veiki.
– Aš ir be brūkšninio kodo žinau, kas aš. Teisėtas tavo vyras ir valdovas prieš Dievą bei žmones. Dukryt, prašau, paieškok man žirklių, nes šioje palatoje daugiau nėra su kuo kalbėtis.
– Jei tu nenusiraminsi, pakviesiu daktarą Doganą.
– Tikrai, pakviesk. Tegu įvaro dar to kokteilio, kad baigčiau žiūrėti apie elnius.
***
Sėdėjome pavėsinėje ir gurkšnojome vyną. Gera turėti kieme pavėsinę ir birželio sutemose gurkšnoti vyną. Mes tiesiog gurkšnojome, o Rostikas begurkšnodamas, dar ir pasakojo. Rostikas parvažiavo laisvadienių.
– Kad mūsų ten nekenčia, dar nieko tokio. Ne visi. Tarp tenykščių yra ir tokių, kurie žiūri normaliai. Man net pasitaikė vienas toks – keikė separus kaip tik įmanydamas. Siuvau jį po diskusijos šeimoje. Juk mes ligoninėje priimame ir civilius gyventojus. Vadinamuosius. Žodžiu, sulopiau jam makaulę, jis visaip dėkoja, keikia dėenerą matais, o išeidamas sako: „O vis dėlto, daktare, juk vakar jūsiškiai šaudė?“ Supranti? Separai jam blogi, jei nemeluoja, bet vis tiek savi. O mes, jei tikėsime juo, geri, bet vis tiek svetimi. Apie kitus apskritai tyliu.
– O kaip, atsiprašant, kovinė kariuomenės dvasia?
– Neregėtos aukštumos. Maždaug vienas iš dešimties.
– Kas vienas iš dešimties?
– Iš tų, kuriuos gelbėjau, vienam sužeistam mūšiuose tenka maždaug dešimt apsinuodijusių alkoholiu, susižeidusių muštynėse, su buitinėmis traumomis ir persišovusių neatsargiai elgiantis. Gerai kai kariuomenė puola. Šūdinai – kai traukiasi. Bet kai metus stovi vietoje, prasideda visiška šikna.
Rostiko pasakojimą nutraukė geležinių vartelių girgždesys. Į kiemą užėjo dviese: milicijos leitenantas ir kažkas civiliais rūbais.
– Labas vakaras, ar pilietis… – leitenantas, dirstelėjęs į lapelį, ištarė mano pavardę, vardą, tėvo vardą ir gimimo metus, – gyvena čia?
– Čia, – atsakiau aš.
– Tai jūs?
– Aš.
– Tai aš savo darbą padariau, nukirto leitenantas ir praleido pirmyn civilį.
– Jums šaukimas, – pranešė civilis.
– Laiku, – atsakiau ir pažvelgiau į Rostiką.
– Nesupratau, – sutrikęs civilis žvilgtelėjo į leitenantą.
– Mes čia kaip tik užsiimame kariniu ir politiniu pasirengimu, – paaiškinau aš ir pasirašiau.
– Tai šaunuoliai, – pratarė abu ir išėjo iš kiemo.
Rostikas pakėlė akis:
– Hm… aš šitą… sulakstysiu į naktinį. Vien su vynu išlydėtuvės nedaromos.
***
– Opa – tebežiūrėdamas į monitorių, gydytojas atsilošė durų iš apžiūros kabineto į priimamąjį link, – Viorika, bėgte, pašauk Vasylį Pavlovyčių! Pasakyk, kad pas mane šauktinis, jau įstačiau endoskopą, jis privalo pasižiūrėti.
„Šauktinis“ gulėjo ant kairiojo šono, kandžiodamas burnos kaištį. Kas kelios sekundės jo kūną sudrebindavo konvulsijos, tarsi kankinamam elektros srove. Per papilkusį veidą iš akių tekėjo ašaros, o iš burnos kertelės po kiekvieno spazmo ant pakloto po galva rankšluosčio nubėgdavo porcija seilių, sumišusių su tulžimi ir skrandžio syvais. Gydytojas padėjo „šauktiniui“ ranką ant peties:
– Ramiau, ramiau. Pasistenkite atpalaiduoti visus raumenis ir giliai įkvėpkite. Dar kartą. Dar. Taip ir kvėpuokite. Tuojau ateis vedėjas.
– Jau atėjo. Kas čia pas mus, ar negali pats nustatyti diagnozės?
– Siuntimas iš karinio komisariato, turi būti jūsų parašas. Žiūrėkit, – gydytojas patraukė į save endoskopo žarną, „šauktinis“ sudejavo. – Iš pradžių maniau, kad žaizda. Štai čia baigiasi žarnynas. O dabar užeikime į skrandį. Matote?
– Įpumpuok dar oro.
„Šauktinis“ vėl sujudo ir atsikrenkštė.
– Na taip, ne kažin kas gero.
– Biopsiją?
– Būtinai.
– Viorika, zondą! Dar truputėlį pakentėkit, ligoni, jau nebeilgai.
***
– Ką sakė profesorius?
– Kas jį žino, kalbėjo vokiškai.
– Ne tavęs, kvėša, klausiu, o Mytriko.
– Reikalas toks. Šitas onkologijos skyrius – vienas kiečiausių Europoje. Eilė tirtis – kaip nuo čia iki Černivcių. Bet profesorius peržiūrėjo tomografijos diską, o aš išverčiau jam tuos popierius, kuriuos atsivežėte iš Ukrainos. Jis sako, kad į karcinomą nepanašu. Toks didelis, iki birželio jau būtų… Kita vertus, auglys tebedidėja, šiaip ar taip teks operuoti.
– Taigi?
– Mums reikia gero chirurgo.
– O ar turim gerą chirurgą?
– Turim gerą chirurgą, Nordhorne, daktarą Doganą. Keli mūsiškiai buvo pas jį paguldyti. Ir geras chirurgas, ir geros sielos žmogus. Dar vienas privalumas: Nordhornas – irgi Niedersachsen.
– Žemutinė Saksonija.
– Tegu. Tos klinikos bendradarbiauja. Histologijos medžiagą Nordhornas vis tiek siunčia čionai, į Osnabriuką.
– Vadinasi, rytoj važiuojam į Nordhorną.
– Nesinori kalbėti apie merkantilius dalykus, bet iš kur mes gausime pinigų operacijai?
– Kas jau kas, o tai – ne tavo rūpestis. Įsitaisytum feisbuką, tai žinotum, kiek gerų žmonių per šias dienas į tave investavo.
– Nebijai sudegti?
– Vaike, pasakyk ką nors tėčiui.
– Tėti, kokia mūsų šios dienos programa? Minėjai Remarko muziejų.
– To, kur parašė „Triumfo arką“?
– Jis, Mytrai, daug ko prirašė. „Laikas gyventi, laikas...“
– Užsičiaupk. Visų moterų vyrai kaip vyrai, ir tik mano…
– Remarkatyrys?
– Kraugerys.
– Beje, štai ką manau, mielieji. Remarkui seniai nieko naujo, šitiek metų laukė mūsų – dar truputį palauks. O mes dabar eisim prie Vaterlo vartų.
– O kas Vaterlo vartuose?
– Juose – nieko ypatinga. Gal labiau šalia jų. Steakmasterei vadinasi. Dar vakar pastebėjau, bet maniau, kad vėl teks žarną ryti. O kadangi žarna nusikelia, tai kaip privatus pacientas reikalauju vokiško alaus ir mėsos su krauju.
– Mytrikai, ar jam galima?
– Ar dabar tai svarbu?
***
– Juk nebijai, tiesa?
– Blogiausia jau buvo.
– Laukimas?
– Skutimas. Ar žinojai, kad pilvą reikia skusti sausai? Be putų, be muilo, be nieko. Kaip kam, bet man kaip tik užteko šešių rinkinių.
– Mes būsim prie durų.
– Paklausyk. Atrodai… Ir mažoji ne ką geriau. Šmėklų sonata. Romko gyrė čionykštį zoologijos sodą. O palei kanalus čia laisvai laksto niekieno nebaidomi triušiai.
– Nė nepradėk.
– Jums nėra iš ko rinktis. Juk sakiau: jei klausysit manęs, tai ir daktaras Doganas nenuvils. Eikit pasivaikščioti, pirma diena kaip nustojo lyti. Gamtoje ir jaudintis maloniau. Kokia iš jūsų nauda, kai aš operacinėje? Ateikit po pietų, anksčiau nesibaigs. Mane iš pat ryto drąsino anesteziologas, azerbaidžanietis. Mes, sakė jis, padarysim jums tokią ypatingą narkozę, labai gilią, ilgai apiracyjai, nė kvėpuoti pats neįstengsitia, visai kaip nigyvas gulėsitia. Bet aš būsiu gyvas.
***
Giminaitis Miša vėl nutrūko. Vaikai mieste, žmona Italijoje – kas jam uždraus? Kaip ir dera, nutrūkęs Miša gėrė dieną ir naktį, metodiškai: susipildavo stiklinę burokinės ir čia pat prie stalo valandai ar dviem nugrimzdavo į neramų snaudulį. Pamažu atsitokėjęs, susipildavo kitą. Ir taip toliau. Tikrovė šiame burokiniame snūde visiškai nepradingdavo, bet prarasdavo šiurkštų nenutrūkstamumą ir žiaurią nekintamybę. Sudrėkinta namine, ji suminkštėdavo, imdavo plyšti skylėmis, irti į skutus. Tokią tikrovę būdavo įmanoma pakęsti, ir už tai Miša mėgo savo užgėrimus. Dėl to paties kartu ir bijojo, ir jo snaudulys būdavo neramus. Juk galimybės nepaisyti aplinkinės tikrovės kaina buvo neįmanomybė atsikratyti įkyrių vaizdinių, lengvai praardydavusių sudilusią pasaulio medžiagą ir iškildavusių Mišai visu plastišku įtikinamumu. Aptemusios sąmonės likučiais Miša įtarė, kad neverta jais tikėti, bet vaizdiniai ir balsai jo snaudulyje buvo taip žymiai tikroviškesni už neįgalią tikrovę, kad netikėti tuo, ką matęs ir girdėjęs, jis tiesiog neįstengė. Nors iš ankstesnės patirties žinojo, kad baigus gerti, jam ne pirmą sykį teks surinkti į vietą nekenčiamą tikrovę ir ravėti iš būsimų prisiminimų fantomų rauges. Tačiau kada dar tai bus, o tuo metu pas Mišą užėjo kaimynė Hania: visose trobose ieškojo savojo – tokio paties – prasmirdėlio.
Prie stalo palinkęs Miša sunkiai pakėlė galvą, nužvelgė Hanią drumzlinomis akimis, žagtelėjo ir pravirko:
– Viskas, nebėr... skambino iš Vokietijos... mirė ant stalo... širdis neišlaikė...
– Oi! – riktelėjo Hania ir išbėgo į gatvę.
Buvo ketvirtadienis. Ketvirtadieniais dykvietėje už autobuso stotelės rinkdavosi turgus. Hania žinojo, kur bėgti, kad pasidalintų nelaime išsyk su visu kaimu.
***
Dvi naujienos – abi geros. Pirmiausia, vokiškas televizorius vakar netikėtai parodė man atsakomasias rungtynes tarp Slovėnijos ir Ukrainos. Mums užteko lygiųjų – ir mums pavyko. Antras dalykas: ką tik buvo užėjęs daktaras Doganas.
– Hav ar jū?
Mudviejų anglų kalba skurdi, bet efektyvi.
– Meiby jū tel my?
Ir jis pasakė. Iš Osnabriuko atėjo rezultatai. Auglys ant blužnies viso labo tebuvo cista. Dviejuose pašalintuose limfmazgiuose metastazių nerasta.
– O skrandis? Ar kas ten jo vietoje?
– Tegu kol kas gyja. Po savaitės jus išrašysiu. Po pusės metų atvažiuosit kontrolinių tyrimų. Tada ir pakalbėsim.
Naivuolių nėra. Kaip mes – ir aš, ir Ukraina – sužaisime galutiniame etape, iš anksto aišku. Tačiau atrankos varžybas mes vis dėlto įveikėme. Nors ir per atkrintamasias, nors ir per pridėtas minutes, tačiau prasiveržėme. Dabar turėsim pakankamai laiko, kad deramai pasiruoštume. Bent jau aš.
Iš ukrainiečių kalbos vertė Vytas Dekšnys
